|
Водяний знаходиться в непримиренно ворожих відносинах з дідусем в пробках, з яким, при випадкових зустрічах, неукосні ¬ тельно вступає в бійку. З добрягою-будинковими водяні не схожі характером, залишаючись злісними духами, а тому всіма і всюди зараховуються до справжніх чортів. Людям приносять вони один лише шкоду і радісно зустрічають у своїх володіннях всіх схибить, випадкових і навмисних утоплеників (самогубців). На утоплення ¬ Цах вони одружуються, а ще охочіше на тих дівчат, які прокляті батьками.
У виборі місць для проживання, водяні нерозбірливі і, вме ¬ сто чистих і прозорих озерних пучини, охоче селяться в річках, причому з річок віддають перевагу ті, які прорізаються крізь непр ¬ Ніцан хащі ялинових борів і тихо, повільно пробираються в ні ¬ зменностях і западинах . Сюди, крізь мережу сплівши коренів, нико ¬ ли не проникають сонячні промені; тут перекинуті у воду дере ¬ вья бурелому ніким не прибирають і нікому не потрібні. Вони або утворюють природні мости, або - самородні мостом, а між ними виходять ті глибокі, обривисті вири, які навмисно влаштовуються близько млинів. Тут люблять водитися великі щуки, і нерідко пріселяются річкові богатирі, придорожні розбійники, вусачі-соми. Чи не гребуючи ні лісовими, ні млиновими вирами, водяні духи віддають перевагу, однак, «долини» під млинами, де б ¬ стріна каламутить воду і вимиває Яміна. Під млиновими колесами вони ніби-то звичайно люблять збиратися на нічліг. В цей час спритні і пильні мірошники видали парфумів у людському обра ¬ зе з довгими пальцями на ногах, з лапами замість рук, з двома, з ¬ рядної довжини, рогами на голові, з хвостом позаду, і з очима, го ¬ рящімі подібно жар (це в Смоленської губернії ¬ нии). У Володимирській губернії водяного знають сивим старим; в Новгородській бачили його у вигляді голої жінки, яка, сидячи на корчі, розчісувала гребенем волосся, з яких бігла нестримною струменем вода. У вологжан водяні духи, маючи людський вигляд, про ¬ росли травою і мохом і зростанню бувають дуже високого, а в Грязовець-кому повіті - вони чорні, очі в них червоні, великі, в людську долоню, ніс завбільшки з рибальський чобіт; в Кадніков -ському видали духу у вигляді товстого колоди, з невеликими крилами біля переднього кінця, що летять над самою водою ./.../
Ніколи не вмираючи, водяні царі, проте, на перервах місяця змінюються: на молодики вони і самі молоді, на збиток пре ¬ обертаються в людей похилого віку. Близько Орла подейкують про біблійні фа ¬ раонах, потоплених у Чорному морі; їм теж вказано жити у воді, але, на відміну від демонів, вони повинні вмирати, а за життя незмінно залишатися в одному й тому ж образі: в людському тулуб, але з риб'ячим хвостом, замість ніг. Навпаки, водяні холодних північних лісів, замурзані та рогаті, замість всяких кришталевих палат з се ¬ ребрянимі підлогою та золотими стелями, задовольняються піщаним підлогою великих водойм.
Подібно до того, як теслярам не заважає дружба з будинковим, а для мисливців обов'язкове зв'язок з лешімі, - з водяним також при ¬ ходітся людям входити в найближчі зносини, перебувати в під ¬ чинення у них і запобігати.
Від водяних чортів доводиться терпіти і все більше страждати, звичайно, мельникам, хоча жарти жартують вони і над рибалками, і над бджолярами. Звичні все своє життя мати справу з водою, мельники досягають таких зручностей, що не тільки не бояться цих злих духів, але вступають з ними в дружні відносини. Вони живуть між собою відповідно, на обопільних догоджати, керуючись уста ¬ новлення прийомами і умовленого правилами.
Прислів'я говорить, що «водою млин стоїть, та від води і по ¬ гиба», а тому-то всі помисли і клопіт мельника зосереджені на греблі, яку розмиває і прориває не інакше, як за волею і силами водяного риса. Тому кожен день мірошник, хоч справи немає, а з рук сокири не випускає і, більше того, намагається вся ¬ кими способами догодити водяного за настановами прадідів. Так, на ¬ приклад, уперто тримається всюди слух, що водяний вимагає жертв живими істотами, особливо від тих, які будують нові мілину ¬ ницы. З цією метою, за старих часів, зіштовхували у вир якого-небудь за ¬ поздалого подорожнього, а в даний час кидають дохлих тварин (неодмінно в шкурі).
Обережні і запасливим господарі, при будівництві млина, під колоду, де буде двері, закопували живим чорного півня і три «супорижкі», тобто стебла жита, випадково що виросли з двома колось ¬ ями, а тепер з таким же успіхом обходяться кінським черепом, кинутим у воду з вироком. У тих же цілях, на млинах все ще дбайливо виховуються всі тварини чорної шерсті (в осо ¬ сті півні і кішки). Це - на той випадок, коли водяний поч ¬ немає озлобленно зривати свій гнів на господарів, прориваючи загати, і приводячи в непридатність жорна: піде жорно, застукає, зашепчет та й зупиниться, наче за щось зачіпає.
Удачи рибалок також знаходяться у владі водяних. Люди похилого віку досі тримаються двох головних правил: нав'язують себе на шей ¬ ний хрест траву Петров хрест *, щоб не «ізурочілось», тобто не поя ¬ вився би злий дух і не зіпсував всієї справи, і з першого улову частина його , або першу рибу кидають назад у воду, як данину і жертву. Йдучи на ловлю, бувалий рибалка ніколи не відповість на питання зустрічного, що він йде ловити рибу, так як водяний любить секретарем ¬ ти і поважає тих людей, які вміють зберігати таємниці. Деякі старики-рибалки доводять свої догоджати водного господареві до то ¬ го, що кидають йому пучки тютюну ( «на тобі, водяний, тютюну: да ¬ вай мені рибку») і, з тією ж метою підкупу, підкурюють снасть Богородської травичкою і т. д.
А потім і у рибалок, як і в мисливців, зберігається безліч розповідей про невдалі зустрічах з водяними, про жарти, витівки цих духів і т.п.
Крім послуг професійного характеру, водяні бувають корисні і в деяких інших випадках. Так, наприклад, для того, щоб відшукати місцезнаходження тіла утопленика і ісхітіть його з обіймів водяного, досить пустити на воду дерев'яну чашку з трьома восковими свічками, прикріпленими по краях: наван ¬ зівшісь, вона зупиняється - і щоразу над тим місцем, де лежить утопленик. Це повір'я зайвий раз доводить, наскільки ще істотна і жива в народі віра в водяного, бо міцний безпричинний страх, породжуваний цією вірою.
Водяний, як і всі духам з нечисті, не тільки «дедушко», як звично звуть його, але й справжній «пращур», яким він має безперечне право вважатися.
* Петров хрест - він же заячий горошок.
РУСАЛКА
Поетичний образ фантастичних мешканка надземних вод, що надихало поетів всіх країн і спокушали художників всіх родів витончених мистецтв, ще живе в народному уявленні, не ¬ зважаючи на минулі багато сотень років. В якості спадщини від язичницьких предків слов'ян, принесеного з берегів тихого Дунаю на багатоводні річки слов'янського сходу і на його глибокі і світлі озера, цей міф значно змінився в Великоросії. З вазі ¬ лих, грайлива і захоплюючих створінь західних слов'ян і на ¬ ших малоросів, русалки, в країні похмурих хвойних лісів, перетворилися на злих і мстивих істот, нарівні з дідусем водяним і його співмешканка, на кшталт «шутовок» і «берегинь». Та ¬ ким чином, між малоросійськими «Мавка» або «майками» і «лешачіхамі» лісової Росії утворилася велика прірва, відділень ¬ ляющие стародавні первісні вірування від збочених пізньої ¬ ших. Русалок, які співають веселі пісні чудовими і привабливими голосами, замінили на лісових річках растрепи і нече ¬ си: блідолиці, з зеленими очима і таким же волоссям, завжди голі й завжди готові заманювати до себе тільки для того, щоб без будь-якої особливої провини залоскотати до смерті і потопити. При цьому слід зауважити, що в Великоросії навіть не завжди про них знають. У окремих місцевостях, взагалі, про них згадують і розповідають, як про істот живих і діючих, подібно до іншої злий і потворною нечисті. Але зате повсюдно збереглася, так називає ¬ травня, «русальних тиждень» і «Русалчин заговіння» (на Петрівки, або апостольський піст). І ці свята ясно показують, наскільки північна лісова русалка не схожа на ту, яка полонила та дихання ¬ новляла, між іншим, і наших великих поетів.
Вже одне те, що русалка зображується (наприклад, в Приволжжя ¬ ських місцях) у вигляді солом'яного опудала, а подекуди навіть у вигляді загнузданого кінського черепа, укріпленого на жердині, - покази ¬ кість, як потьмянів і полиняло у Великоросії поетичний міф про граціозної красуні-русалку. Тільки у слабких і поступово смол ¬ каялися пісенних відлунні ще миготить образ цих красивих істот і зберігаються про них слабшає, спогади. Але зате тут вже встигли увійти в звичай інші вшанування, саме вшанування зозулі - весняної Вісниці. Дівчата хрестять її в лісі, кумятся між собою і завивати вінки на березі (завиваю на Семик в пар ¬ Верга, а розвивають на наступну неділю, що припадає в Трої ¬ цин день). Тим не менше, на десятому тижні по святого Великодня, що зберегла древнє народна назва «русальних», або «русальской», жодна сільська дівчина не зважиться піти в ліс без товаришок, саме з боязні «злих русалок», які, за народ ¬ ному поданням, на цей час переселяються з річкових і озер ¬ них виром в ліси. У ту ж саму пору мужики приймаються «русальнічать», тобто гуляти на всі лади і пити цілу Всесвятські тиждень до самого Миколи та й ніколи.
Залишаючи з клечальної дня води і розсипаючись, аж до осені, по полях, перелісках і гаях, русалки вибирають собі розлогі, схилену над водою вербу або плакучу березу, де й живуть. Але ¬ чию, при місяці, яка для них яскравіше звичайного світить, вони гойдаються на гілках, відгукуються між собою і водять веселі хороводи з пес ¬ нями, іграми й танцями. Де вони бігали і гралися, там трава росте гущі і зеленішою, там і хліб народиться рясніше. Тим не менше, від русалок не стільки користі, скільки шкоди: коли вони хлюпаються у воді і грають з біжать хвилями, вони стрибають на млинові ко ¬ лісу і крутяться разом з ними, але все-таки не забувають спутувати у рибалок мережі, а у малюнків псувати жорна і греблі. Вони можуть насилати на поля нищівних бурі, зливи, руйнуючої ¬ рішуче град; викрадають у заснули без молитви жінок нит ¬ ки, полотна та полотна, розстелені на траві для Белень; вкрадену пряжу, хитаючись на деревних гілках, розмотують і підспівують собі під ніс хвалькуваті пісні.
У таких випадках знаходяться різноманітні засоби і способи для боротьби з витівками лихих русалок, щоб робити їх нешкідливими для сільського домашнього господарства.
Крім церковного ладану (незамінного засобу проти всякої нечистої сили) - проти чар і підступів русалок знайшлося ще сну ¬ добье, рівносильно священної верби і свічок Страсного тижня, - це «полин, трава окаянна, бесколенная». Треба тільки поль ¬ тися її силою і застосовувати її на ділі вміючи. Йдучи після клечальної дня до лісу, треба брати цю траву з собою. Русалка неперервним ¬ обелівську підбіжить і запитає:
- Що у тебе в руках: полин або петрушка?
- Полин.
- Ховайся під тин, - голосно викрікнет вона і швидко пробіжить мимо. Ось у цей-то час і треба встигнути кинути цю траву прямо русалку в очі. Якщо ж сказати «петрушка», то русалка відповість:
- Ах, ти моя душка, - і почне лоскотати до тих пір, поки не піде у людини з рота піна, і не впаде, він, як мертвий, ниць.
Хоча у Володимирській губернії і пам'ятають ще стародавніх русалок і визнають навіть два їх види (водяних і домашніх), але ні ті, ні інші не відзначаються такими ніжними, привабливими риса ¬ ми, як південні їхньої сестри. Повір'я сіверян і жителів півдня пов'язані між собою лише в тому загальному переконанні, що русалки - людські діти, померлих нехрещених, або Затопленому чи утопія девуш ¬ ки. У багатьох місцях думають, що це - діти, обмененние в то вре ¬ мя, коли породіллю залишають одну в лазні, і вона лежить без хреста, а дитина біля неї спить нехрещена.
Всім русалкам дозволяється виходити з води ще на Світле неділю, коли обносять крутому церкви плащаницю. І тому в цей час треба замикати двері до храму як можна міцніше, з небезпечний ¬ ня, як би не набігли русалки.
У цьому повірили, на перший погляд дещо дивному, можна розрізнити сліди давньослов'янського шанування душ померлих: весною, коли вся природа оживає, за віруванням древніх слов'ян, оживали і душі померлих і бродили по землі.
Цей зв'язок між природою і душами померлих привертала до себе увагу багатьох вчених, які роблять в цьому напрямку настільки дотепні зближення, що на них необхідно зупинитися хоч на короткий час.
Душі померлих, тобто русалки, суть представники царства смерті, темряви й холоду, тому-то, з настанням весни, хоча вони і оживають, але живуть все-таки в темних надрах земних вод, ще хо ¬ лодних весною. З клечальної дня русалки залишають води і живуть в лісах на деревах.
Але ось настає час купальських днів. Сонце, купаючись в під ¬ дах, висвітлює ці води і ожівотворяет. Чи доречно русалкам, представницям смерті, мешкати у водах, освячених купанням Живоносного сонячного божества? І ось, за тим же народним повір'ям, вони залишають води і лізуть на зелені дерева, що служили, за віруванням древніх слов'ян, на мешкання мерців.
Так, між іншим, пояснює русальскіе свята А.В. Балів, що доставив найцікавіші дані по великоруської де ¬ монологи з Пошехонське повіту (Ярославської губернії) ».*
* СВ. Максимов. Нечиста, невідома і хресна сила.
За матеріалами "Повної енциклопедії побуту Російського народу"
|
